День 05. Українські землі в другій половині XIV - середини XVI ст.

  • З XIII ст. Велике князівство Литовське (ВКЛ) розпочинає поширювати свою владу на сусідні землі (як шляхом завоювань, так і шляхом добровільного входження руських князівств): князь Міндовг (помер 1263 р.) здобув: Полоцьк, Вітебськ, здійснив походи також на Смоленськ; князь Гедимін (1316-1341) поширив владу на: Мінськ, Оршу, Берестя, Пінськ, Туров; сини Гедиміна, князі Ольгерд та Кейстут: 1357-1358 рр. включають Чернігово-Сіверщину; 1362-1363 рр. - Київщину та Переяславщину; 1363 р. - Поділля.

    Таким чином, у результаті «тихої експансії» («мирного приєднання») 90% усіх земель ВКЛ складали тоді східнослов’янські землі, які перебували на вищому економічному та культурному рівні, ніж Литва. Причинами такого швидкого підпорядкування руських князівств було: їх ослаблення в результаті монгольського нашестя; прагнення руських князів заручитись підтримкою ВКЛ у боротьбі з монголами; ослаблення Золотої Орди.

    Політика ВКЛ на першому етапі характеризувалася принципом «старини не рушимо, новизни не вводимо» і тому ВКЛ: перейняло у руських земель систему адміністративного устрою, судочинство, військову організацію, руську мову як державну, прийняло християнство за православним обрядом; на другому етапі: з 90-х років XIV ст. повело політику, спрямовану на ліквідацію автономного устрою українських земель удільних князівств.

    14 серпня 1385 р. - укладено Кревську унію (союз) між ВКЛ та Польським королівством у м. Крево. Причинами укладання її було: прагнення князя Ягайла заручитися підтримкою в боротьбі за владу (порушивши принцип старшинства та зайнявши великокнязівський престол, спричинив виступ проти нього Ольгердовичів та Вітовта), вступити у військово-політичний союз з Польщею проти Тевтонського ордену; домагання Польщі поширити свою владу на литовські та руські землі; намагання римо-католицької церкви поширити свій вплив на литовсько-руське населення. За умовами угоди: великий князь литовський Ягайло ставав одночасно польським королем, одружившися з польською королевою Ядвігою, приймав католицьку віру, яку зобов’язувався поширити на все населення держави; повинен був «на віки вічні приєднати до Польщі свої литовські та руські землі». 

    На початку 1386 р. князь Ягайло одружився з Ядвігою та водночас коронувався (під ім’ям Владислава II). Цього ж року Литва прийняла католицьку віру. Наслідком Кревської унії стало загострення боротьби між прихильниками литовсько-руського альянсу та прихильниками польсько-католицької орієнтації (між православною та католицькою шляхтою)

    1386р. повстання проти Ягайла підняв князь полоцький Андрій Ольгердович, але зазнав поразки

     У 1388 р. князь Вітовт Кейстутович очолив рух незгодних з умовами унії, заручившись підтримкою рицарів, примусив Ягайла укласти компромісну Островську унію 5 березня 1392 р. у м. Остров, за якою передбачалось: Ягайло мав повернути Вітовту Троцьке князівство, визнати його своїм намісником у Литві. 1398 р. руські князі та бояри проголошують Вітовта королем (повів політику зміцнення своєї влади та наступ на автономію руських князівств, перерозподіляючи їх між своїми прибічниками (1394 р. - усунув з Києва князя Володимира Ольгердовича (стіл посів Скригайло Ольгердович, потім - Іван Гольшанський); з Поділля - братів Коріатовичів). 

    Після поразки у битві на р. Ворскла з монголами (1399) втрутився в боротьбу за владу в Золотій Орді, змушений був укласти нову компромісну унію - Віленську (1401), за якою: визнавав владу короля Ягайла, але залишався великим князем литовським; по його смерті підпорядковані йому землі повертались під владу Польщі.

     Внаслідок перемоги литовсько-польсько-руських військ (очолювали князі Ягайло та Вітовт) у Грюнвальдській битві (1410) над рицарями-тевтонцями було укладено Городельську унію (1413), за умовами якої: ВКЛ зберігало автономію, князь Вітовт визнавався довічно великим князем; православна Литовська шляхта урівнювалась у правах зі шляхтичами-католиками (але не мала права посідати державні посади); українські землі полишались у складі ВКЛ.

     З 1430 р. боротьбу проти посилення Польщі (за володіння Поділлям) очолив лідер православної опозиції князь Свидригайло Ольгердович, але невдалі його воєнні дії (втрата Кам’янця, Володимир-Волинського, облога Луцька) та активна підтримка ним православної шляхти викликали невдоволення шляхтичів-католиків (обирають великим князем литовським Сигізмунда Кейстутовича), що призвело до його поразки у битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. (13 князів було вбито, а 40 потрапило в полон).

     Після періоду тимчасових поступок православній опозиції (відновлення автономії князівств у 20-30 роках XV ст.) литовський уряд остаточно взяв курс на ліквідацію автономії українських земель: 1452 р. - ліквідовано Волинське князівство, 1471 р. - ліквідовано Київське князівство. Останніми спробами відстояти автономію українських земель стали: «змова руських князів» 1481 р. - невдалий виступ князів Михайла Олельковича, Федора Бєльського; зазнало поразки повстання Михайла Глинського (1508).

    3 першої половини XIV ст. розпочинається експансія Польського королівства на українські землі: протягом 1340-1349 рр. - польський король Казимир III оволодіває Сяноцькою землею, Галичиною, частиною Волині; в результаті польсько-угорсько-литовської боротьби протягом 1350-1380-х років Польща закріплює за собою Галичину. 1387 р. — Галицько-Волинська держава припинила своє існування.

    Політика польського уряду на інкорпорованих українських землях передбачала ліквідацію автономії земель: поширюється польський адміністративно-територіальний устрій (1434 р. - утворено Руське (Галицька земля) та Подільське (Поділля) воєводства; 1462 - Белзьке воєводство (Белзька земля)); запроваджуються норми польського права та польське судочинство (1434 р. - королівський привілей про запровадження польських законів та урівняння місцевої шляхти з польською); відбувається сприяння католицизму; активізується полонізація населення (офіційною мовою стає латинська).

    Отже, до складу Польського королівства на середину XIV ст. увійшли такі українські землі: Галичина, Західна Волинь, Західне Поділля.

    Перша половина XVI ст. стає новим етапом інкорпорації литовсько-українських земель до складу Польської корони.

    1569 р. в умовах наростаючої агресії з боку Московської держави (Лівонська війна 1558-1583 рр. з ВКЛ), послаблення Литви, прагнень литовської шляхти мати такі ж права, як і польська, завершується процес об’єднання Польщі та Литви в єдину державу шляхом укладання Люблінської унії (1569), за умовами якої: Польща і Литва об’єднувалися в єдину федеративну державу Річ Посполита («спільна справа»), очолювану обраним на польсько-литовському сеймі королем; запроваджувався єдиний сейм, грошова система, спільне ведення зовнішньої політики; за ВКЛ зберігалось право на власне законодавство, центральний і територіальний уряди, військо; до складу Польщі приєднувались Підляшшя, Волинь, Київщина, Брацлавщина.

     Умови унії викликали невдоволення православної еліти Волині, які склали опозицію на сеймі (князь Констянтин Острозький, Микола Радзивілл, Ян Ходкевич), що після місячних неуспішних переговорів таємно полишила сейм; у відповідь король Сигізмунд II Август у березні 1569 р. видає універсал (указ) про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя, урівнення у правах волинської шляхти з польською і змушує опозицію (яка не бажала втратити свої володіння, права та привілеї) повернутись на сейм і присягти на вірність унії; у червні 1569 р. було приєднано Київщину та Брацлавщину (було.знайдено «докази», що Київ належить короні). 

    Усі українські землі вже входили не до складу ВКЛ (крім Берестейщини та Пінщини), а Польщі і були включені до 6 воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам’янці) та Брацлавського (з центром у Брацлаві). На чолі воєводства стояв воєвода, який призначався довічно з магнатів; посада воєводи надавалась як винагорода за службу і мала характер звичайних «кормлінь».

     Ще однією територіально-адміністративною одиницею були староства, очолювані старостами, що призначалися польським королем довічно і мали широкі судово-адміністративні уповноваження (вели нагляд за виконанням судових вироків, забезпечення інтересів шляхти, польського уряду). 

    Наслідками унії стали: остаточна втрата українськими землями своєї автономії та включення українських земель до нових форм політичного життя (Річ Посполита - шляхетська республіка); об’єднання більшості українських земель в єдину державу; зростання польського магнатсько-шляхетського землеволодіння, посилення полонізації та окатоличення, наростання національно-релігійного протистояння між католиками та православними; залучення частини українських земель до західноєвропейського культурного простору, що спричинило могутній спалах культурно-освітнього руху, започаткувавши народження українського народу як усвідомленої нації.

    У першій половині XI ст. почалося поступове захоплення Угорським королівством Закарпаття: 1015 р. - король Стефан І приєднує Північне Закарпаття; 1030 р. — король

    Іштван І приєднує Південне Закарпаття. Остаточно ці території були включені до складу королівства в середині XIII ст. Відтоді аж до XX ст. ці землі були північною прикордонною областю цього королівства. Угорські королі перетворили Закарпаття на свій домен, поширивши угорський адміністративно-територіальний устрій (край поділено на комітати та жупи), роздавали землю угорським феодалам та позбавляли українське населення будь-яких прав, запроваджуючи кріпацтво; підтримували колонізацію земель волохами, німцями, словаками, угорцями. 

    Внаслідок поразки Угорщини в битві з турками під Мохачем (1526) Східне Закарпаття ввійшло до складу Семиграддя (Мукачеве, Берегове, Севлюш, Хуст, Тячев), а Західне Закарпаття - до складу Австрійської монархії (Ужанський комітат).

    У XIII ст. в умовах золотоординського панування в окрему землю виділяється Шипинська земля, яка з 1345 р. потрапляє під владу Угорського королівства, а з 1359 р. (коли молдавські феодали здобули незалежність від угорського короля) входить до складу Молдавського князівства, втративши свою автономію (із цього часу щодо цих земель поширюється назва «Буковина» (вперше трапляється в документах 1392 р.). З 1514 р. разом з Молдавським князівством потрапляє під владу Османської імперії (перебувала до 1774 р.), на її території було утворено військово-адміністративну одиницю - Хотинську райю.

    1498 р. Молдавське князівство приєднує й Галицьке Покуття. Посилення національного та соціального гніту викликало найбільші повстання в краї: 1490 р. - на чолі з Мухою (повсталі здобули Снятин, Коломию, Галич, але зазнали поразки під Рогатином) та 1491 р. - під проводом Андрія Барули (охопило Покуття, зазнали поразки).

    У ХІII-ХІV ст. політичне життя півострова Крим визначали три державні утворення: генуезьке володіння, князівство Феодоро і Кримське ханство, яке з 1449 р. в умовах політичної роздробленості Золотої Орди та при підтримці литовських князів стає незалежною державою, але 1478 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. 1482 р. кримські татари здійснюють перший похід на українські землі: спустошують Правобережну Україну, руйнують Київ, захоплюють ясир (населення для продажу в рабство). Протягом 1450-1556 рр. татари здійснюють 86 походів. Організатором боротьби проти татарських нападів у першій половині XVI ст. виступає князь Костянтин Острозький («некоронований король Польщі»), який організував 60 походів і завдав поразки у битвах під Вишневцем на Волині (1512) та під Ольшаницею на Київщині (1527).

    Головною силою, що протягом наступних століть захищатиме українське населення від татаро-турецької загрози, стане українське козацтво.

    3 кінця XV ст. Московська держава розпочинає боротьбу з ВКЛ за давньоруську спадщину; розпочинається епоха московсько-литовських війн (1487-1494 рр., 1500-1503 рр., 1512-1514 рр., 1517-1522 рр., 1534-1537 рр.), у яких місцеві князі не раз підтримували московських государів; у результаті війн до складу Московії включено: Чернігово-Сіверщину, Стародубщину та Смоленщину.

    Соціально-економічне життя 

    Розвиток культури та освіти XIV—XVI ст. Занепад Київської Русі та Галицько-Волинської держави, а також укладення Кревської унії, поразка Свидригайла Ольгердовича обумовили втрату руськими князями свого панівного становища. Унаслідок зближення князівської верстви із представниками інших привілейованих станів утворюється єдиний привілейований стан - шляхта (у Західній Європі - дворянство). У шляхетському середовищі існувало розшарування. 

    Найвище становище посідали князі - найбагатша частина шляхти, нащадки удільних князів, у їхніх володіннях діяло княже право з власними податками і судом (відомі княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чарторийських, Збаразьких, всього 50). За князями в суспільній ієрархії перебували пани (володіли власною вотчинною землею), потім - зем’яни (середня шляхта, що отримала землю за військову службу із власним загоном) і панцирні бояри (дрібна шляхта, служила особисто). Втративши землю, шляхтичі потрапляли до розряду шляхти-голоти. За Першим Литовським статутом (1529) шляхту не можна було карати без суду та відбирати землю «без вини».

    Міщани поділялися на патриціат (найбагатші і найвпливовіші ремісники-майстри й купці), бюргерів (більшість купців, цехові ремісники), плебс (дрібні ремісники і торгівці). Найнижче місце в соціальній піраміді посідали селяни: «похожі» (особисто вільні) та «непохожі» (прикріплені до свого наділу). За характером повинностей виділялися слуги (займалися сільським господарством і відбували військову службу у прикордонних замках, брали участь у військових походах), данники (особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували натурою або грішми данину за користування землею), тяглові (працювали в господарстві свого володаря зі своєю худобою («тяглом»), тобто відбували панщину).

    Селяни, як і раніше, жили громадами, які розподіляли орні землі між членами громади - дворищами (об’єднаннями по кілька «димів» (селянських дворів)). Громада обирала власний копний суд («копа» - зібрання громади). Поступово він був замінений на суд феодалів - вотчинний.

    Наприкінці XV - на початку XVI ст. містам надавали магдебурзьке право, за яким містом керував магістрат - орган, що об’єднував раду (адміністративний, а також судовий орган із цивільних справ та здійснювала судочинство у кримінальних справах); раду очолював бургомістр (обирався радою на квартал), а на чолі лави був війт (обирався тільки зі шляхтичів). Магдебурзьке право вперше отримало в Україні м. Володимир-Волинський (1324), потім Сянок (1339), Львів (1356), Кам’янець (1374), Київ (1494).

    Розвиткові ремесла сприяло створення цехів (об’єднання вільних ремісників однієї або кількох спеціальностей), на чолі яких стояли виборні цехмістри. Ремісники, що не входили до жодного цеху, називалися партачами (переважно православні міщани).

    Основними видами торгівлі були ярмарки (проводились кілька разів на рік), торги (кілька разів на тиждень), існувала також щоденна торгівля.

    Провідною галуззю залишалося сільське господарство. Зростало велике феодальне (князівське та пансько-боярсько-шляхетське) землеволодіння - магнатське (зростало за рахунок дарувань великого князя, захоплення пусток, общинних земель). 

    Зростання попиту на зерно в Західній Європі (друга половина XV ст.) сприяло появі багатогалузевого господарства - фільварку, яке відрізнялося від вотчинного тим, що залежність селянства виявлялася не в сплаті натурального чи грошового податку, а у вимушеній праці на панській землі з «тяглом» та обмеженні права переходу селян до іншого землевласника (кріпосному праві). 

    Так відбувається процес закріпачення (кількість «непохожих» селян з року в рік збільшується). Юридичне підґрунтя цього процесу складали: 1) рішення шляхти Галичини 1435 р., за яким селянин мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп; 2) привілей Казимира IV (1447) - право суду над селянами у своїй вотчині; 3) «Устав на волоки» (1557) - реформа, за якою земля сільських громад поділялася на волоки, кращі землі віддавалися під фільварки, гірші - селянам; 4) Литовські статути (три редакції: 1529, 1566 та 1588 рр.) - завершили юридичне оформлення кріпосного права (за селянами зберігалося лише право на володіння майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися; селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком; встановлювався 20-річний термін розшуку селян-втікачів).

    Культура України XIV — середини XVI ст. розвивалась під впливом таких чинників:

    • відсутність власної держави; 
    • турецько-татарські набіги; 
    • іноземний національний і релігійний гніт (ополячення, окатоличення);
    • проникнення ідей західноєвропейського Відродження (зокрема, гуманізму); 
    • долучення до здобутків західноєвропейської освіти і науки.

    Розвивалась: книжна староукраїнська мова та українська церковнослов’янська - мова слов'яно-руська. Відбувається становлення нового уснопоетичного жанру — історичні пісні, балади, думи (розповідали про важливі історичні події та видатних діячів).

    Освіту здобували при церквах і монастирях (у тому числі й католицьких - латинська мова викладання), іноді в маєтках феодалів. Вищу освіту можна було отримати тільки за кордоном: у Краківському, Падуанському, Болонському університетах. Одним із українських учених, який здобув освіту на чужині, був Юрій Котермак (Дрогобич) - професор медицини та ректор Болонського й Краківського університетів (його відома праця «Прогностична оцінка поточного 1483 року» містила відомості з астрології, філософії, географії, економіки).

    Церковнослов'янською мовою богослужбову книгу вперше надрукував німецький друкар і ювелір Швайпольт (Святополк) Фіоль («Часослов»,1491 р., Краків). На початку XVI ст. білорус Франциск (Георгій) Скорина надрукував у Празі «Псалтир» та «Біблію руську».

    Література представлена здебільшого церковними книгами: «Євангеліє» диякона Спиродона, «Київський псалтир». Широкого поширення набуває творчість поета Павла Русина.

    Відновлюється літописання: літопис Великого князівства Литовського (оповідь від найдавніших часів до середини XVI ст.), Волинський або Короткий Київський літопис (опис подій 862-1515).

    В архітектурі і містобудуванні з’являються ознаки регулярного планування. Продовжується оборонне будівництво (баштова система укріплень): Верхній замок у Луцьку, Кам’янець-Подільська фортеця, Меджибізький замок, Мукачівський замок, Білгород-Дністровська (Акерманська) фортеця. Рис оборонних споруд набувають церкви (Покровська церква-фортеця у с. Сутківцях), монастирі, синагоги.

    Провідним жанром малярства стає іконопис, і зокрема зображення образу Богородиці (ікона Богородиці з пророками з церкви у Підгірцях, ікона Юрія Змієборця із Стани лі).

    Графіка існувала у вигляді книжкової мініатюри та окремих елементів оздоблення книги (Київський псалтир).

    Церковне життя відзначалося надзвичайною складністю: у Великому князівстві Литовському православна віра попервах стала панівною, але згодом через об’єднання із католицькою Польщею почала занепадати. 

    У 1347 р. було оголошено про скасування Галицької митрополії; 

    1371 р. — Галицьку митрополію було відновлено польським королем. 

    1458 р. — відновлено Київську митрополію, яка охоплювала всі українські (разом із Галичиною) та білоруські землі й підпорядковувалася константинопольському патріархові.

     Занепадання православної віри пов’язано з князем Ягайлом та Городельською унією 1413 р. (великі привілеї дістали католики). З укладенням Люблінської унії (1569) почалося стрімке ополячення й окатоличення українського населення.

  • 1353-1366рр. - боротьба за Галичину між Польщею та Угорщиною.

    1362р. - перемога Ольгерда над татарами на р. Сині Води.

    1362-1363рр. - утвердження литовців у Київській землі та на Поділлі.

    1372-1387рр. - перебування Галичини у складі Угорського королівства.

    1385р. - укладення Кревської унії.

    1387р. - остаточне включення Галичини до складу Польщі.

    1399р. - поразка литовсько-руських сил у битві на р. Ворскла.

    Початок XV ст. - остаточна ліквідація залежності земель Південно-Західної Русі від Золотої Орди.

    1410р. - Грюнвальдська битва.

    1413р. - Городельська унія.

    1435р. - битва під Вількомиром.

    1449р. - утворення Кримського ханства.

    1452р. - ліквідація Волинського удільного князівства.

    1471р. - ліквідація удільного Київського князівства.

    1475р. - завоювання турками Кафи, перетворення Кримського ханства на васапа Османської імперії.

    1481р. - «змова руських князів».

    1482р. - перший великий напад кримських татар на Україну, спустошення Києва.

    1487-1491; 1500-1503рр. - литовсько-московські війни.

    1489р. - перша згадка про козаків.

    1490-1491рр. - повстання під проводом Мухи та Андрія Борулг.

    1491р. - Ш. Фіоль надрукував у Кракові перші книги кириличним шрифтом.

    1494р. - надання магдебурзького привілею Києву.

    1508р. - повстання української аристократії, очолюване князем М. Глинським.

  • Магдебурзьке право - середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління.

    Магістрат - в українських містах, що дістали магдебурзьке право, орган міського врядування. Відав адміністративними, господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами. Очолював магістрат війт, входили до його складу помічники війта (бурмістри), райці (радники) і лавники (засідателі).

    Магнати (від лат. magnatus - багата, знатна людина) - найвпливовіші землевласники, переважно князі.

    Панщина — примусова праця селян, котрі працювали власними знаряддями праці в господарстві феодала.

    Цех - об’єднання ремісників одного чи кількох фахів, яке складало замкнуту корпорацію, яка захищала їхні станові і професійні інтереси.

    Шляхта - суспільний стан у Польщі, Литві та Україні (ХІV-ХVІІІ), який походив від лицарства і мав право на носіння зброї та наслідування земельної власності, отриманої за військову службу.

  • Ягайло (Владислав II) (1348-1434) - великий князь литовський і польський король, засновник династії Ягеллонів.

    Вітовт, Вітаутас (1350—1430) — великий князь литовський, виступав проти умов Кревської унії 1385 p., боровся за політичну незалежність Литви від Польщі, ліквідував на території України найбільші удільні князівства, вів тривалу боротьбу з татарами.

    Свидригайло (р. н. невідомий - 1452) - великий князь литовський, вів тривалу боротьбу із Сигізмундом за владу в Великому князівстві Литовському, в якій його підтримували українські князі.

    Глинський Михайло Левович (р. н. невідомий - 1534) — український державний діяч, маршалок великокнязівського литовського двору, намагаючись відновити незалежність українських земель, які входили до складу Литви, підняв повстання. Після його поразки у 1508 р. змушений перебратися разом з братами до Москви.

    Острозький Костянтин (1526-1608) - найвпливовіший князь, який, послідовно захищаючи українські політичні права, став одним із лідерів опозиції, яка не підтримувала укладення Люблінської унії 1569 р. Був засновником шкіл, академії і друкарні в Острозі. На його кошти був виданий перший повний текст Біблії староукраїнською мовою (Острозька біблія); виступив проти укладення Берестейської унії.

    Хаджі-Гірей (р. н. невідомий - 1466) - татарський хан, родоначальник династії Гіреїв, засновник Кримського ханства.

  • Тестових завданнь для цієї статті немає :(

Наступна стаття:
День 06. Українські землі в другій половині XVI - першій половині XVII ст.

About | Privacy policy | Contacts
© Phoenicis Project 2012-2017
© Genix ЗНО 2019
support@genix.space