Тема 02. Історія середньовічної України

  • Прямі предки українців — сім союзів східнослов’янських племен, чиї назви зберіг літопис «Повість минулих літ»: поляни, деревляни, волиняни (поряд з цією назвою літописець вживає ще назви «дуліби» та «бужани»), хорвати, уличі, тиверці, сіверяни. Це політичні союзи державного типу («землі», «княжіння», тобто володіння князя), які не були повноцінними державами. Одним із перших у VII ст. виник Дулібський союз. Політичний розвиток Полянського союзу племен на межі VIII - IX ст. призвів до створення Київського князівства, за яким закріплюється назва «Русь». Центром Київського князівства став Київ (виник наприкінці V ст. на правому березі Дніпра), назва якого за легендою походить від імені старшого з трьох братів - засновників міста - Кия. Історично доведено, що Кий - це реальна особа; жив наприкінці V - у першій третині VI ст., підтримував зв’язки з візантійським імператором. Дружина Кия здобула ряд перемог над волзькими та кримськими болгарами. Намагаючись закріпити свою владу на Дунаї, збудував м. Києвець. Династія Києвичів: закріплення за державою з центром у Києві назви «Руська земля» відбулося в другій половині IX ст. і було пов’язане з діяннями руських князів Діра та Аскольда. За «Повістю минулих літ» вони були братами-співправителями. Сучасні ж історики переконані, що правили вони нарізно. Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. У 860 р. Аскольд здійснив морський похід проти Візантії, а також першу спробу запровадження заходами князівської влади християнства як державної релігії Русі. Аскольд був останнім правителем з династії Києвичів.

    Династія Рюриковичів: убивши 882 р. князя Аскольда, княжити в Києві розпочав Олег із роду Рюрика. Розпочалося правління в Руській державі династїі Рюриковичів.

    Олег (882 - 912). У 882 р. Олег об’єднав Новгородську і Київську землі в єдину загальну Руську державу (Київська Русь), столицею якої став Київ; приєднав землі деревлян, сіверян, радимичів, словенів, кривичів та племен неслов’янського походження (меря, весь, чудь). Олег посилив князівську владу за допомогою дружинників, які збирали данину (полюддя), чинили суд на місцях; відновив язичницьку віру; здійснив два воєнних походи на Константинополь: 907 р. (деякі історики вважають цей похід міфом) та 911 р., унаслідок чого було укладено вигідні для Русі договори; захищав кордони держави від зазіхань Хозарського каганату, угорських племен. За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату, 912 р. під час одного з них він загинув.

    Ігор (912 - 945). Ігор підкорив деревлян (914) і після трирічної боротьби переміг уличів; послабив владу дружинників-варягів, місцевих князів; 915 та 920 рр. воював з печенігами, які вперше з’явилися на південних кордонах держави. Здійснив походи на Константинополь. Перший похід (941) був невдалим: човни русичів наразилися на «грецький вогонь» візантійців (суміш смоли, сірки, селітри, нафти тощо, яка горіла на воді). Другий похід (943 - 944) завершився укладанням мирної угоди з Візантією. Воєнні походи поглинали багато коштів. Ігор збільшував данину з підлеглих народів. Повторне збирання данини у 945 р. призвело до повстання деревлян, під час якого князя було вбито.

    Ольга (945 - 964). Для зміцнення великокнязівської (центральної) влади здійснила реформи, ліквідувала місцеві княжіння: 946 р. знищила деревлянську знать, спалила столицю Іскоростень, ліквідувала правління династії князя Мала; реформа збору данини: точно встановлені норми данини, податків, повинностей («статути», «уроки», «оброки»), які тепер збирали в спеціально для того відведених місцях — погостах. Вони стали опорними пунктами верховної влади на місцях. У 957 р. здійснила мирне посольство до Константинополя, де особисто прийняла хрещення. Після цього Ольга спробувала поширити християнство на всю державу: на місцях культових відправлень були встановлені хрести; у 961 - 962 рр. у Києві діяла запрошена Ольгою християнська місія (єпископи і священики) на чолі з єпископом Адальбертом. Княгиня вдавалася до мирної дипломатії, домагалася визнання Київської Русі рівноправною з найбільшими державами того часу (уклала вигідні договори з Візантією, установила мирні відносини з Германією, оженила сина Святослава на візантійській принцесі).

    Святослав (964 - 972). Мав войовничий характер, мечем здобув Київській державі місце серед провідних держав Європи: 964 - 966 рр. - підкорив в’ятичів, завоював Волзьку Булгарію, буртасів (мордва); завдав поразки Хозарському каганату, заволодів його столицею Ітіль. На Північному Кавказі підкорює племена ясів і косогів. 968 - 972 рр. Святослав воює з печенігами. Успішними були дії князя на землях уздовж Дунаю, де, розбивши болгарське військо під Доростолом, Святослав захопив 80 міст. Метою князя було створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. Для зміцнення влади своєї династії Святослав 969 р. розділив князівства між синами. У тому ж році здійснив другий похід на Балкани. Навесні 972 р., повертаючись з цього невдалого походу, поблизу дніпровських порогів князь потрапив у засідку печенігів і трагічно загинув.

    Володимир Великий (980- 1015). Син Святослава, переміг у жорстокій боротьбі за владу зі своїми братами. Розширив території держави за рахунок сусідніх земель русичів і земель інших народів (протягом 981 — 984 рр. придушив повстання в’ятичів, радимичів, установив для них данину; приєднав землі Червенської Русі, ятвягів, білих хорватів; 985 р. — похід проти Волзької Булгарії; зміцнив позиції Київської Русі в Північному Причорномор’ї, Криму, Приазов’ї, на Таманському півострові з’явилося Тмутараканське князівство. За територією Київська Русь стала найбільшою країною тогочасної Європи (800 км2). Здійснювався захист держави від зовнішніх ворогів: утворено оборонну систему всієї держави, на підступах до Києва побудовані Змієві вали. Проведені реформи: адміністративна — зміцнення центральної (великокнязівської) влади і політичної єдності Русі, усунуто від влади племінних вождів, поступово князь передавав управління справами своїм синам, а в деяких місцях посадив відданих йому намісників-бояр; розбудовував Київ — столицю держави, збільшив територію дитинця в кілька разів; розпочав карбування перших на Русі золотих і срібних монет (златників і срібників); військова реформа: усунув з провідних посад варягів-найманців, замінивши їх військовою знаттю з русичів та інших народів; судова реформа - розмежовано церковне і світське (князівське) судочинство. Смертну кару за розбій (існувала у формі самосуду) після запровадження християнства замінено великими штрафами; релігійна реформа — з метою згуртування слов’янських племен було реформовано язичництво (створено пантеон із 6 язичницьких богів, яким усі мали поклонятися). Проте, переконавшись, що таким чином неможливо об’єднати державу, протягом 988 — 989 рр. запровадив християнство як державну релігію. Історичне значення: а) зміцнена влада Великого київського князя; б) зміцнений міжнародний авторитет держави, розширено політичні, економічні зв’язки з європейськими державами; в) утворена Руська автокефальна церква; г) прискорився розвиток культури Київської Русі (будівництво храмів, розвиток писемності, книгописання, мистецтва); д) різноплемінне населення згуртувалося в єдину народність.

    Ярослав Мудрий (1019-1054). Багато зусиль докладав для збереження цілісності та єдності Київської Русі; 1036 р. остаточно здолав ворога Русі — печенігів, уперше письмово оформив єдину збірку законів «Руська правда»; розбудовував Київ — площа «міста Ярослава» порівняно з дитинцем за Володимира зросла в сім разів. Окрасою міста були Золоті Ворота (1037); заснував державні, церковні і приватні школи, при Софійському соборі (1037), засновано першу бібліотеку і книгописну майстерню. При монастирях відкривалися перші лікарні. У 1051 р. заснований Києво-Печерський монастир, у цьому ж році найвищу церковну посаду вперше почав обіймати русич Іларіон. Ярослав Мудрий надавав превагу мирним дипломатичним засобам: розвиток міждержавної торгівлі, розвиток господарських взаємовідносин, укладання династичних шлюбів своїх дітей з монаршими особами Європи (історики називають його «тестем Європи»). Незадовго до смерті Ярослав залишив заповіт, яким запровадив колективну форму управління Київською Руссю, поділивши її землі між своїми синами та двома онуками. Це започаткувало перехідний етап до розпаду великої держави на самостійні князівства. Історики вважають, що саме за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого Київська Русь сягнула свого найвищого піднесення і розквіту.

    Київська Русь за наступників Ярослава. По смерті Ярослава Мудрого в Руській державі досить довго не було одноосібного правителя із сильною владою. Найважливіші землі було зосереджено в руках старших Ярославичів (синів Ярослава) - Ізяслава, Святослава, Всеволода, які спершу правили досить злагоджено: воювали проти кочовиків - торків, а 1055 р. до руських кордонів уперше підійшли половці, велика битва з якими відбулася 1068 р. на р. Альті. Військо Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Безпорадність князів обурила киян, викликала повстання (1068), у результаті якого князя Ізяслава було вигнано з Києва. У 1069 р. Ізяслав знов посів великокнязівський престол. Протягом кількох наступних років брати начебто правили мирно: на Вишгородеякій нараді князів (1072) було схвалено звід руських законів «Правду Ярославичів»; 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Великим князем київським став Святослав, однак після його смерті знову розгорнулася кривава боротьба за київський престол. Лише у 1096 р. синові Всеволода Володимиру Мономаху вдалося силою зброї заспокоїти Святославичів.

    Восени 1097 р. у м. Любечі на Дніпрі зібрався з’їзд князів Київської держави (були присутні 6 найвпливовіших князів). Боротьба проти половців, які постійно загрожували руським землям на півдні, потребувала об’єднання сил князівських військ. З’їзд ухвалив рішення припинити міжкнязівські усобиці, які послаблювали державу; установити правило: кожний князь повинен правити на тих землях, які успадкував від батька (принцип князівської вотчини); спільно боротися проти половців.

    Володимир Мономах (1113 - 1125). Володимир Мономах став Великим князем київським у 60-річному віці (запрошений киянами під час повстання 1113 р.). Цього ж року затверджено «Статут» Володимира Мономаха - новий збірник законів, який увійшов до «Руської правди», підтверджував усі права феодалів щодо підданих, однак передбачав певні поступки міській бідноті та закупам. Дванадцять років князювання Володимира Мономаха були роками миру і спокою. Об’єднання князем 3/4 територій Русі тимчасово стабілізувало становище держави і повернуло її в ряд наймогутніших країн Європи.

    Мстислав Володимирович (1125 - 1132). Сину Володимира Мономаха Мстиславу лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. За семирічне правління його вшанували ім’ям Великий. Мстислав уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу, тримав у покорі норовистих родичів. По його смерті в Київській Русі розпочалася доба політичної роздробленості.

    Роздробленість Київської Русі. За своєю суттю феодальна (політична) роздробленість була переходом від ранньофеодальної держави до зрілого феодального суспільства, у Київській Русі почалася в 30-х роках XII ст. У XII ст. утворилися окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. На початку XIII їх було вже 50. Причини роздробленості: 1) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; 2) зростання великого феодального землеволодіння; 3) відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; 4) частковий занепад Києва як торгового центру, поява нових центрів зовнішньої торгівлі; 5) посилення експансії степових кочівників (половців та ін.). Наслідки роздробленості Київської Русі: а) позитивні: формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві; піднесення міст; значне зростання чисельності населення; розвиток східнослов’янської культури; б) негативні: посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності; князівські міжусобиці; ослаблення держави; зниження обороноздатності держави; посилення тиску на Русь сусідніх держав.

    На українських землях постали самостійні князівства (тут формувалася українська народність): Київське (формування завершилося в другій половині ХІ ст.; одна із земель, де добре розвивалося господарство - майже 80 міст - центри ремесел і торгівлі; залишалося символом великокнязівських традицій; Андрій Боголюбський у 1169 р. зі своїм військом напав на Київ і знищив його; у 1201 р. волинський князь Роман Мстиславич зайняв Київ), Чернігово-Сіверське (утворилося з Чернігівського та Новогород-Сіверського князівств). Формування Чернігівського князівства завершилося в XI ст., незалежним від Києва стало в 50 - 60-ті роки XII ст., найбільше за територією з князівств Русі); Новгород-Сіверське князівство створене 1097 р. за рішенням князівського з’їзду в Любечі. За законом новгородські князі підкорялися Чернігову, але фактично проводили самостійну політику; у 1178 р. князем новогород-сіверським став Ігор Святославич, який 1185 р. здійснив невдалий похід проти половців (військо зазнало поразки, князь потрапив до полону, половці рушили на Русь, про що розповідає «Слово о полку Ігоревім»); Переяславське (сформувалося ще до поділу Русі між синами Ярослава Мудрого, але до першої третини XIII ст. не досягло політичної самостійності і цілком залежало від Києва; переяславські князі активно боролися проти половців); Галицьке (1097 р. відокремилося від Києва). Виникло в результаті самостійного політичного розвитку, а не розпаду Київської Русі. У 80-х роках XI ст. являло собою кілька дрібних князівств - Перемишльське, Теребовлянське, Звенигородське; найвищої могутності досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153 - 1187); Волинське до середини XII ст. було у складі Київської Русі. Виникло в результаті самостійного політичного розвитку, а не розпаду Руської держави. На відміну від Галицького князівства менше роздиралося міжусобицями, розквіту досягає за Романа Мстиславича (1170 - 1205).

    Галицько-Волинська держава. У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об’єднав Галицьке та Волинське князівства в єдину Галицько-Волинську державу — новий центр державного життя, який поступово стає спадкоємцем занепадаючого Києва. У 1201 р. князь зайняв Київ і став фактичним володарем майже всієї території України, крім Чернігівщини. У 1202 та 1204 рр. здійснив успішні походи проти половців; активно втручається в міжусобну війну в Германії, бореться з польськими феодалами. У бою під Завихвостом на Віслі 19 червня 1205 р. Роман загинув.

    Монгольська навала на українські землі. Уперше монголо-татари, очолювані Чингісханом, з’явилися біля руських кордонів 1223 р. (битва на р. Калка), об’єднані русько-половецькі війська зазнали нищівної поразки. Знову монголо-татари з’явились на руських землях 1239 р. під проводом хана Батия: узимку 1239 р. вторгнися в Переяславське князівство, восени 1239 р. завоювали Чернігівське князівство. Наприкінці 1239 р. монгольська кіннота вдерлася в Крим. На початку 1240 р. інша частина монгольського війська наблизилася до Києва, а 6 грудня 1240 р. (після 93 днів облоги) монголи захопили місто. З Києва основні сили Батия рушили на Володимир і Галич (пройшли Київською, Волинською і Галицькою землями); у 1241 р. вийшли на західні рубежі Русі. Частина монгольського війська вдерлася на територію Польщі. Основні ж монгольські сили вступили в межі Угорщини та вирушили на Словаччину і Чехію. Проте вже 1241 р. Батий припинив похід на Захід і вивів свої війська в низов’я Волги. На підкорених землях установилося золотоординське панування.

    Галицько-Волинська держава за князя Данила Романовича. У 1238 р. волинський князь Данило Романович утвердився в Галичині. Того самого року відбулася битва під Дорогичином (своєю перемогою Данило поклав край зазіханням німецьких рицарів-хрестоносців на західноукраїнські землі). У 1245 р. військо Данила перемогло в битві біля м. Ярослав (князь зламав опір бояр, остаточно утвердився в Галичі й поклав край зазіханням Угорського королівства). Того ж 1245 р. князь здійснює поїздку до Золотої Орди, головним наслідком якої було визнання васальної залежності Галицько-Волинського князівства від золотоординського хана. У 1253 р. посланець Папи Римського у Дорогичині вручив Данилові корону і королівські регалії, відбулася коронація. Таким чином утворилося Українське королівство.

    Історичне значення коронації Данила Романовича: Галицько-Волинське князівство за законом стало самостійною Українською державою; Європа визнала існування Української держави; королівство стало силою, здатною об’єднати навколо себе інші українські землі.

    Галицько-Волинська держава за наступників Данила Романовича. У 1264 р. Данило Романович помер. Його брат Василько Романович князював на Волині. Сини Данила: Лев правив у Галичині, Мстислав - у Теребовлі, Шварно - у Холмі. Найактивнішим із синів Данила був Лев І (правив до 1300 р.), він узявся об’єднати батькові землі. У 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Син Лева - Юрій І (1301 - 1308) відновив єдність Галицько-Волинської держави, утворив окрему галицьку митрополію, установив дружні відносини з Польщею і Тевтонським орденом. Протягом 1308 - 1323 рр. правили сини Юрія - Андрій і Лев II, які намагалися ослабити залежність Галицько-Волинської держави від Золотої Орди, у битві проти якої, очевидно, й загинули 1323 р. (династія Романовичів припинила своє правління). У 1325 р. галицько-волинські бояри обрали главою держави князя Болеслава (сина Марії - сестри останніх правителів Андрія та Лева II), який прийняв православ’я та ім’я Юрій II і правив до 1340 р. У 1349 р. Українське королівство припинило своє існування через загарбання Галичини і Волині Польщею.

    Політичний, соціальний устрій і господарське життя Київської Русі та Галицько-Волинської держави у IX — XIV ст.

    За політичним устроєм Київська Русь була федеративною монархією. Найбільшу владу мали князі (нащадки Ігоря Рюриковича). Князівська влада була спадковою. Київський князь мав найбільшу владу; решта князів корилася йому як найстаршому. Крім князів, державну владу в руських землях здійснювали: ради при князях або боярські ради, князівські з’їзди, віча впливових бояр, дружинників, заможного купецтва.

    Суспільство поділялося на «кращих людей» — панівну верхівку (Великий князь київський, удільні князі, бояри, дружинники, духовенство) та «чорних людей» - непривілейоване населення. У середині XI ст. «Руська правда» закріпила існування таких груп: смерди - більша частина селян, мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були особисто вільним; закупи - люди, які через різні причини втратили власне господарство й змушені були йти в кабалу до феодала «за купу» (грошову позичку); рядовичі - селяни, які уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього й змушені були працювати за частку виробленої продукції; челядь, холопи - особи, які втратили своє господарство й працювали на феодала, їх продавали, дарували, передавали в спадщину, за гарну службу холопа могли відпустити на волю; ізгої - особи, які втратили зв’язок з общиною або своєю верствою населення (ними могли стати вільні селяни, купці, діти священиків і навіть князів), залишалися особисто вільними; «люди» - вільні селяни-общинники та посадські люди. Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, купці та ремісники. Феодальні повинності селян: на ранніх етапах розвитку селяни здебільшого віддавали пану продукти - мед, віск, збіжжя, хутро. Це називалося даниною. Найдавнішою формою данини в Київській Русі було полюддя. Після 945 р. (повстання деревлян) запроваджені чітко визначені норми податку («уроки»). У X ст. склалася ціла система податків: «дим» - з окремого будинку; поземельний податок - від плуга або сохи. Інша форма повинностей - відробітки (з часом їхня роль зростала): «повоз» - надання коней і транспорту для потреб князя та його адміністрації; участь у будівництві міст і зведенні укріплень. З X ст. зростала роль грошового податку. Розвиток ремесла і торгівлі: найпоширеніші з ремесел - залізоробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництво; усього ж існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів давньоруські ремісники досягли в металургії та обробці заліза. Поширені також були обробка шкіри, дерева й кістки. Важливе місце посідали домашні ремесла - прядіння і ткацтво, якими займалися в кожній селянській родині. Продукція сільського господарства і ремісничі вироби вивозилися купцями Грецьким шляхом («із варяг у греки» - один із найдавніших шляхів) до Візантії, а Залозним - до країн Кавказу й Арабського Сходу. Від Києва через Галич ішов Соляний шлях. Через Володимир-Волинський пролягали торговельні шляхи на Захід — у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину. У IX - X ст. у Київській Русі існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Бєлгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XIII ст. було щонайменше 54 міста в Київській землі, 75-у Чернігівській, 28-у Переяславській, 94-у Волинській, 46-у Галицькій.

    Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Характерні риси розвитку культури: 1) переважаючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури; 2) запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів; 3) існування на Русі дохристиянського культурного середовища - підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури; 4) швидке піднесення культури, поява нових культурних явищ.

    Ще у дохристиянський період східні слов’яни мали свою писемність. Існують свідчення про високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію у східних слов’ян дохристиянського періоду. Християнство сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах життя суспільства і в культурі зокрема. У літературі розвивалися жанри - священні книги (Остромирове Євангеліє, середина XI ст.), житія («Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського»), проповіді («Слова» Кирила Туровського, твори митрополита Кирила Смолятича, перша половина XII ст.), повчання («Повчання» Володимира Мономаха, перша половина XII ст.). У 1187 р. з’являється «Слово о полку Ігоревім», що не мало аналогів ні у візантійській, ні в європейській літературі. Оригінальними літературними творами були «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073). У живописі було поширеним писання ікон, що наслідували візантійські зразки, але все частіше трапляються світські сюжети, зображення реальних людей, побутових сцен (фрески Софії Київської зображують життя княжого двору - воєнні виправи, лови, вистави скоморохів та ін.); перші вітчизняні живописці - Григорій і Аліпій (Алімпій), кінець XI - початок XII ст. В архітектурі: виникають перші монументальні споруди - Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031 - 1036). Софійський собор у Києві (1037), який прикрашає мозаїка - зображення Богородиці-Оранти. За часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого поширювалися освіта і книгописання: засновувалися державні і приватні школи, бібліотеки (книгозбірня Ярослава Мудрого при Софійському соборі тощо), виникло літописання (1037 - 1039 рр. - перше давньоруське літописне зведення; у 1113 р. - перша редакція «Повісті минулих літ», укладена Нестором — ченцем Києво-Печерської лаври.

    Походження й поширення назви «Україна». У 1187 р. у Київському літописі вперше з’явилася назва «Україна»: за словами літописця, з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича, за ним плакали не тільки переяславці, а й «Україна багато потужила». Таким чином назва «Україна» поширювалася на Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Наступна згадка - під 1189 р., коли галичани запросили на князювання Ростислава Берладничича, який приїхав «до України Галицької» (малися на увазі Галичина, Покуття й Подністров’я). Під 1285 р. у Галицько-Волинському літописі Волинська земля також названа Україною. Історик Сергій Шелухін переконливо довів у 1936 р., що термін «Україна» означав край, шмат землі, уділ, окрему територію (землю) зі своїми межами, кордонами й окраїнами.

    Історичне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Київська Русь: а) була однією з наймогутніших держав середньовіччя, активним учасником тогочасного міжнародного життя; б) відіграла важливу роль у розвитку Східної Європи, визначивши головні напрями її подальшого розвитку, ставши складовою частиною формування європейської цивілізації; в) стала щитом для захисту народів Центральної і Західної Європи від монгольської навали; г) її традиції вплинули на подальший політичний, економічний і культурний розвиток східнослов’янських народів (українців, росіян, білорусів). Галицько-Волинська держава — безпосередній спадкоємець Київської Русі: а) зберегла від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяла їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; б) після занепаду Києва стала новим центром політичного та економічного життя; в) розширила сферу дії західноєвропейської культури, сприяла поступовому подоланню однобічного візантійського впливу; г) продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляла східнослов’янську державність на міжнародній арені.

    Початок литовського та польського панування на українських землях

    З 1349 р., коли загинуло Українське королівство, розпочинається тривала й запекла боротьба за українські землі між Литвою, Польщею та Угорщиною.

    Більшість українських земель протягом другої половини XIV ст. увійшли до складу Великого князівства Литовського (проникнення литовців розпочалося за князя Міндовга (1230 - 1263); 1362 р. князь Ольгерд утвердив литовську владу на Київщині, частині Чернігово-Сіверських земель і Переяславщині; на кінець XIV ст. до Литви відійшли Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля).

    Польське проникнення на українські землі розпочалося 1340 р. за короля Казимира III (1310 - 1370). 1387 р. остаточно приєднана Галичина (король Владислав II - великий князь Литовський Ягайло); 1430 р. Польща затвердилася в Західному Поділлі.

    Кревська унія 1385 р. - державно-політичний союз між Польщею та Литвою в м. Креві (нині територія Білорусі): Великий князь Литовський Ягайло Ольгердович одружився з польською королевою Ядвігою, прийняв католицтво (лютий 1386 р.) і став польським королем Владиславом II (об’єднання Польщі та Литви в єдину Польсько-Литовську державу). Причини укладання унії: прагнення Великого князя литовського Ягайла знайти підтримку в боротьбі за владу, що точилася між синами Ольгерда та його племінником Вітовтом; необхідність об’єднання сил Польщі та Великого князівства Литовського у боротьбі проти Тевтонського ордену; прагнення Польщі мирним шляхом через унію здобути руські землі, підпорядковані литовцям; виникнення нової загрози Литві зі сходу (з боку Московського князівства). Наслідки унії: Литва втратила свою незалежність; українські землі входили до складу Литовсько-Руської держави; литовських бояр-католиків урівняно в правах із поляками; розпочинається боротьба литовського боярства за підтримки частини руської знаті (українців, білорусів) за збереження самостійності Литви.

    Великий князь Литовський Вітовт (1350 - 1430) з 1390 р. бореться за відновлення незалежності Литви. У 1413 р. у м. Городелі між Ягайлом (польський король Владислав II) і Вітовтом була укладена унія (Городельська унія): Польща була змушена визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського. У 90-х роках XIV ст. Вітовт, який прагнув не допустити виникнення Української держави, ліквідував удільні українські князівства.

    Великий князь Литовський Свидригайло (1430 — 1431), обраний без згоди польського короля. За підтримки українських і білоруських князів Свидригайло боровся за здобуття Великим князівством Литовським незалежності. Невдоволена його політикою литовська знать за підтримки Польщі усунула князя від влади, замінивши його Сигізмундом (братом Вітовта). У 1432 р. прихильники Свидригайла відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею, і утворили самостійну державу - Велике князівство Руське, до якого увійшли Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Східне Поділля, Смоленщина, Вітебщина та Полоцька земля (дослідники інколи називають це утворення Українсько-білоруською державою). Князівство очолив Свидригайло. Після поразки Свидригайла в битві під Вількомиром (нині м. Укмерге в Литві) у 1435 р. Велике князівство Руське не мало шансів на існування. Литовська влада вимушена була відновити удільні Київське й Волинське князівства. Але зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі, тому відновлені князівства знову було ліквідовано: 1452 р. - Волинське, 1471 р. - Київське. Остання спроба князів відновити незалежність українських земель силою зброї - повстання Михайла Глинського 1508 р., що також зазнало поразки.

    Українські землі у складі Угорщини, Молдовського князівства та Московської держави. Крим і Українське Причорномор’я

    Угорщина і Молдовське королівство. У 1320 р. на території всього Закарпаття утвердилася влада Угорщини, яка у середині XIV ст. захопила також Південну Буковину. У 1359 р. було проголошено незалежне Молдовське князівство, до його складу ввійшла північна частина Буковини. У 1498 р. Молдовське князівство захопило частину Галицького Покуття. У першій третині XVI ст. Князівство потрапило до складу Османської імперії, відтоді над Північною Буковиною встановилося турецьке панування.

    Московське князівство. 1522 р. до нього остаточно ввійшла вся Чернігово-Сіверщина.

    Кримське ханство. У 1449 р. кримські татари відокремилися від Золотої Орди й утворили власну державу Кримське ханство, яке в 1475 р. стало васалом Османської імперії. У середині XVI ст. до складу ханства, крім Криму, входили землі від гирла Дніпра до гирла Дону і р. Кубані, а наприкінці цього ж століття ханству вже належать Білгород, Бендери, Азов, Кінбурн, степи Причорномор’я. У 1482 р. кримський хан пограбував Київ.

    Соціальний устрій та господарське життя в Україні. Селяни становили 80% (особисто вільні та феодально залежні). З XV ст. починає поширюватися новий тип господарства - фільваркове. Фільварок, на відміну від типового двору шляхтича, мав більшу кількість орної землі, частину вироблюваної в ньому продукції продавали на ринку. Для існування фільварків необхідно було багато землі, тому феодали відбирали її у селян, одночасно збільшували панщину (у XV ст. - 14 днів на рік, 1520 р. - у Польщі 1 день на тиждень), запроваджували кріпацтво. У 1490 р. на Буковині і Галичині відбулося повстання селян під проводом Мухи.

    З кінця XIV - у XVI ст. формується шляхта - панівний привілейований стан українського суспільства.

    Розвиток міст в Україні відбувався повільно через напади татар, але зростала роль міст як осередків ремесла і торгівлі (Львів, Київ, Луцьк, Холм, Володимир, Кам’янець-Подільський та ін.). Ремісники об’єднувалися в ремісничі цехи, перші з яких з’явилися наприкінці XIV ст. у Галичині і Закарпатті. У містах запроваджувалося магдебурзьке право (першими на українських землях здобули м. Володимир-Волинський 1324 р,, Сянок - у 1339 р., Львів - 1356 р.).

    Виникнення українського козацтва і Запорізької Січі. Уперше термін «козак» згадано в Початковій монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркських мов - «одинокий», «схильний до завоювання». Найбільш уживане сучасне значення слова «козак» - людина, яка живе за рахунок воєнного промислу, вільна людина. Причини виникнення українського козацтва: 1) зростання великого феодального землеволодіння (нестача власної орної землі у багатьох селян, які прагнули її здобути на просторах Дикого поля); 2) посилення феодальної експлуатації, зростання релігійного та національного гніту (полонізація українського населення і наступ католицької церкви на права православної); 3) зростання зовнішньої загрози, нагальна потреба захисту від нападів турків і татар. Джерела формування козацтва: у першій половині і середині XVI ст. — головне джерело формування козацтва— ухідники (ними ставали здебільшого селяни, частина міщан, навіть деякі бояри). Також у козаки подавалися збіднілі бояри, які не змогли стати шляхтичами, але не хотіли перетворитися на кріпаків, позбавлені сану священики, шукачі пригод. Перші достовірні згадки про українських козаків маємо з «Хроніки» польського автора Мартіна Бєльського: у 1489 р. козаки супроводжували польське військо в поході проти татар; у 1492 р. татарський хан скаржився Великому князю литовському Олександру, що українські козаки напали на турецький корабель під Тягинею. У 40-х роках XVI ст. православний князь Д. Вишневецький об’єднав розрізнені козацькі ватаги і близько 1556 р. побудував на о. Мала Хортиця на Дніпрі укріплене земляними валами і дерев’яним частоколом поселення - Запорізьку Січ, центральне укріплення козаків. У 1557 р. Хортицька Січ була зруйнована татарами.

    Культурне й церковне життя. Українська культура зазнала європейського впливу. Багато українців навчалися в європейських університетах. Одним з українських учених, які здобували Освіту на чужині, був Юрій Дрогобич (Юрій із Дрогобича). Він став носієм гуманістичних ідей, які виникли і поширювалися в Західній Європі з XIV ст. Розпочинається українське книгодрукування. Перша українська друкарня з’явилася наприкінці XV ст. у Кракові, тодішній столиці Польського королівства. Заснував цю друкарню Швайпольт Фіоль, якого вважають українським першодрукарем. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги церковнослов’янською мовою, післямови до яких були написані українською. На початку XVI ст. з’явилися книгодруки білоруса Франциска Скорини (1517 р. - «Псалтир», надрукований у Празі; 1519 р. - «Біблія руська»), які були надзвичайно популярні в Україні.

    © О.В. Буштрук. Історія України. Успішне ЗНО - ст. 11-18

  • Тестових завданнь для цієї статті немає :(

Наступна стаття:
Тема 03. Історія України другої половини XVI - середини XVII ст.

About | Privacy policy | Contacts
© Phoenicis Project 2012-2017
© Genix ЗНО 2019
support@genix.space