Тема 01. Стародавня історія України

  • Періоди давньої історії України. Кам’яний вік: давній (палеоліт) - тривав близько 1 млн років, закінчився 10 тис. років тому; середній (мезоліт) - 10 - 7 тис. років тому; новий кам’яний вік (неоліт) - 7 - 5 тис. років тому; мідний вік (енеоліт) - IV - III тис. до н.е.; бронзовий вік - II - початок І тис. до н.е.; залізний вік - розпочався в І тис. до н.е. і тривав до перших століть нашої ери.

    Перші люди на території України з’явилися майже 1 млн років тому (стоянка раннього палеоліту с. Королеве на Закарпатті), дещо пізніше - м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина) та ін. Існувало привласнювальне господарство (збиральництво, полювання). 100 тис. років тому (у середньому палеоліті - 150 - 40(35) тис. років тому) через заледеніння відбулося похолодання. Ускладнення природних умов призвело до появи нового типу людини - неандертальця. У цей час закладаються першооснови духовного життя людей - зароджуються релігійні вірування, образотворче мистецтво. Пізній палеоліт (40(35) - 11 тис. років тому) - завершується формування людини сучасного типу – homo sapiens (кроманьйонця). Виникає родова община - об’єднання кровних родичів по материнській лінії. Головною особою роду була жінка. Члени родової общини спільно володіли знаряддями праці, існував зрівняльний розподіл результатів праці. Найбільш відома стоянка пізнього палеоліту в Україні в с. Мізин на Чернігівщині. Виникає первісна релігія: тотемізм - віра в спільного для конкретного колективу (племені) предка - певної тварини, рослини тощо; анімізм - віра в безсмертя душі, у реальність існування духів, привидів; фетишизм - поклоніння предметам неживої природи, віра в таємничу силу окремих предметів; магія - обряди, пов’язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.

    Найдавніші землероби та скотарі на території України. Землеробство і скотарство (відтворювальне господарство) виникло в VI - III тис. до н.е. (у добу неоліту). Археологічними пам’ятками доби неоліту є Кам’яна Могила (поблизу Мелітополя), с. Микільська Слобідка (Київщина) та ін.

    Остаточне утвердження на наших землях відтворювального господарства дослідники пов’язують з існуванням трипільської культури (IV - середина III тис. до н.е., доба енеоліту). Трипільці прийшли на землі України з Нижнього Подунав’я, згодом розселилися на території лісостепу України від Дністра до Дніпра, досягши пізніше територій Волині та Степового Причорномор’я. Назва культури умовна (від назви с. Трипілля на Київщині). Була відкрита В. Хвойкою наприкінці XIX ст. Основа господарства трипільців - перелогове рільництво. Використовували кам’яні зернотерки, механічний пристрій для свердління - ручний дриль з каменю; першими на території України почали користуватися виробами з міді, займалися садівництвом, городництвом, розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней. Глиняний посуд виготовляли, використовуючи гончарні печі. Розмальовували посуд складними візерунками (чорна, темно-червона, біла та жовта фарби). Складний орнамент відтворював язичницькі вірування, складний духовний світ трипільського люду. Головним осередком суспільства була сім’я. Жили в глинобитних одно- або двоповерхових будівлях. Поселення забудовували по колу. Знайдені залишки поселень-гігантів - протоміста Майданецьке, Тальники, Доброводи, Костенівка, Веселий Кут. Культура припинила своє існування в III тис. до н.е., трипільці розчинилися серед інших народів.

    Одночасно з трипільцями у степовій смузі жили носії середньостогівськоі культури (середина IV — середина III тис. до н.е., Степове Подніпров’я, Приазов’я, басейн Сіверського Дінця, Нижнє Подоння). Пам’ятки цієї культури були знайдені в урочищі Середній Стіг (тепер у межах м. Запоріжжя). Основне заняття мешканців степу — скотарство. Проте знали вони й рільництво.

    Ще більшої ваги набуло скотарство в житті носіїв ямної культури (населення степу середини III — початку II тис. до н.е. на теренах від Уралу до пониззя Дунаю). В Україні залишки цієї культури знайдено в басейні Дніпра, у Приазов’ї та Криму. Назву культурі дали особливості поховального обряду (небіжчиків ховали в ямах, над якими насипали кургани). Імовірно, що саме ямники започаткували розведення тварин задля молока.

    Ранній залізний вік на українських землях. Світ кочівників. У IX - VII ст. до н.е. в Причорноморських степах панували кіммерійці - перший, на думку дослідників, кочовий народ на території України; перший народ на теренах України, чия назва збереглася в писемних ассирійських і грецьких джерелах; перший на наших територіях народ, що навчився виплавляти залізо. Кіммерійці здійснювали багато завойовницьких походів. Основа господарства - конярство. Продукти хліборобства і ремісничі вироби привозили з далеких воєнних походів. У VII ст. кіммерійці були підкорені значно могутнішими племенами скіфів. Скіфи в VII ст. до н.е. прийшли в Причорномор’я зі степових районів Передкавказзя. Вони мали багато спільного з кіммерійцями. Але скіфи поширили свою владу на багато сусідніх народів, створили велику за територією державу (наукова назва — Велика Скіфія), що досягла могутності в V - IV ст. до н.е. (найвища могутність — у VI ст. до н.е. за царя Атея; держава стала централізованою, започатковано карбування скіфської монети, успішні воєнні походи). Серед скіфів існували й такі, що вели осілий спосіб життя й займалися переважно землеробством (скіфи-орачі й скіфи-хлібороби - праслов’янські племена, які перебували в залежності від царських скіфів). Вони вирощували пшеницю не лише для власного споживання: надлишки продавали грецьким містам- колоніям Північного Причорномор’я. Розвивалися садівництво, різні промисли. Військова справа поширювалася і на жінок, деякі з них носили зброю. III ст. до н.е. - період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшилися (залишилися вузька смуга Нижнього Подніпров’я та степовий Крим). На залишках територій була заснована нова держава — Мала Скіфія, яка проіснувала до початку III ст. н.е. (столиця Неаполь, поблизу сучасного Сімферополя). Скіфи створили самобутню культуру. Мистецтво мало не лише ужитковий характер, а й задовольняло потреби багатих скіфів (переважав «звіриний стиль»); мали складну систему вірувань. Пам’ятками життя скіфів є царські могили-кургани (найвідоміші - Чортомлик, Солоха, Гайманова могила, Товста могила, що були відкриті в Нижньому Подніпров’ї), поселень після себе цей кочовий народ не залишив.

    У III ст. до н.е. скіфів з Причорноморських степів витіснили сармати - споріднені зі скіфами іраномовні кочівники (з Приуральсько-Поволзьких степів). Назву народові дали греки та римляни (ймовірно від давньоіранського слова «сармат» - «оперезаний мечем»). Існували різні сарматські племена — язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани тощо, життя і побут яких були подібні до скіфського. Але у військовій справі цей народ значно випередив не тільки скіфів, а й інші народи. Особливість сарматського суспільства - існування матріархату. Майже 600 років панували сармати в Причорноморських степах. У 372 р. алани були розбиті гунами, що призвело до втрати сарматами панівного становища на українських землях.

    Античні міста-колонії в Північному Причорномор’ї були засновані внаслідок Великої грецької колонізації VIII — VI ст. до н.е. Особливості колонізації Північного Причорномор’я: винятково мирне господарське освоєння, оскільки на морських і лиманних узбережжях, де осідали греки, тоді ще ніхто не жив.

    Були засновані такі колонії: середина VII ст. до н.е. — Істрія (Пониззя Дунаю), Борисфеніда (неподалік м. Очаків Миколаївської області); перша половина VI ст. до н.е. - Ольвія (у перекладі «щаслива», біля с. Тарутине Очаківського району), Пантікапей (у перекладі «рибний шлях», м. Керч), Феодосія (м. Феодосія); друга половина VI — початок V ст. до н.е. — Тіра (м. Білгород-Дністровський), Керкінітида (м. Євпаторія); V ст. до н.е. - Херсонес (у перекладі «півострів», в околицях сучасного м. Севастополь).

    У розвитку міст-держав (полісів) Північного Причорномор’я виділяють два періоди: перший (грецький) — середина VII ст. до н.е. — середина І ст. до н.е. (незалежність полісів та їхні тісні зв’язки з Грецією); другий (римський) - середина І ст. до н.е. - 70-ті роки IV ст. н.е. (залежність полісів від Римської імперії). У IV ст. н.е. античні міста-держави Північного Причорномор’я припинили своє існування. За державним устроєм грецькі міста-колонії в Північному Причорномор’ї були рабовласницькими демократичними або аристократичними республіками. Близько 480 р. до н.е. обабіч Керченської протоки виникло Боспорське царство (об’єднало понад 20 грецьких міст-держав, столиця — Пантікапей). Близько 107 р. до н.е. у царстві відбулося повстання скіфів, які проголосили своїм царем Савмака. Кожний з полісів сам себе забезпечував усім необхідним для життя. Найшанованішим з божеств у полісах Північного Причорномор’я був Аполлон. Мешканців міст-коло- ній вирізняла висока культура, багато хто з них був письменним. Існували гімназії, де діти навчалися і займалися спортом.

    Давні слов’яни. Слов’яни під час Великого переселення народів. Перші дуже короткі писемні відомості про давніх слов’ян залишили в І ст. античні автори - географ Пліній Старший та історик Корнелій Тацит, які вперше фіксують писемну назву давніх слов’ян - венеди. У VI ст. праці візантійських авторів Йордана, Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега та інших розширюють відомості про політичне життя, заняття і побут слов’ян. Давні слов’яни - корінні жителі Східної Європи, активні учасники Великого переселення народів (IV - VII ст.). У II - III ст. розвиток слов’янського суспільства був затриманий вторгненням готів (з низов’я Вісли). Унаслідок переміщення готів із Прибалтики, територія східнослов’янських племен була розірвана на дві частини. їхній подальший розвиток відбувався дещо відособлено. Згодом утворилися праукраїнські племена склавинів (Полісся, Волинь, Північне Поділля, Галичина) і антів (Лівобережжя, від Середньої течії Дніпра до Дністра), Розселення слов’ян під час Великого переселення народів мало особливості: а) у порівнянні із переселенням кочівників слов’яни рухались повільно, зберігаючи зв’язки з прабатьківщиною; б) мало мирний характер, головним чином це була колонізація, а не загарбання.

    У IV ст. на українські землі вторглися зі Сходу кочові племена гунів. У першій половині IV ст. виникло Антське царство, владу правителів (царів) якого обмежували народні збори. Царство близько 375 р. зазнало поразки від готів. Після розгрому гунів Римською імперією Антське царство в середині V ст. перетворилося на могутню політичну силу Східної Європи. На початку VI ст. царство повело наступ на Візантію. Але в 602 р. анти зазнали поразки від аварів, перша праукраїнська держава припинила своє існування. Склавинів у VI ст. поневолили кочовики авари.

    Спільні риси розвитку склавинів і антів: 1) племена переживали розклад первіснообщинного ладу; 2) зароджувалася приватна власність на землю; 3) існували нерівність у суспільстві (старійшини, князі, царі) і домашнє рабство (раби - захоплені в полон іноземці); 4) основним заняттям було орне землеробство; розводили велику й дрібну рогату худобу, свиней, коней. Важливу роль відігравали промисли - бортництво, рибальство, мисливство; 5) відбувалося відокремлення ремесла від сільського господарства; 6) розвивалися видобування й обробка заліза, гончарство (використовували гончарний круг), деревообробка, виробництво скла (гутництво), прядіння, ткацтво, обробка шкіри, ювелірна справа та ін.; 7) розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля (особливо з Римською імперією); 8) вели скромний, суворий спосіб життя, відзначалися винятковою волелюбністю і хоробрістю; 9) мали багатий світ язичницьких вірувань.

    Головний наслідок Великого розселення слов’ян: виникнення східних, західних та південних слов’янських племен або їх Союзів, названих за місцем їх розселення, які ставали основою зародження і розвитку сучасних слов’янських народів.

    © О.В. Буштрук. Історія України. Успішне ЗНО - ст. 7-9